Субота
25 Листопад 2017
13:19
Гість
"Гості" Гість
RSS
 
Персональний сайт Ємець Л.С., вчителя Запрудянського НВО
»
Меню сайту

Новий сайт школи

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу


Календар
«  Червень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Прогноз погоди

Головна » 2015 » Червень » 23 » 22 червня - День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни
23:07
22 червня - День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни

Друга світова очима дитини.

Перші дні війни

      "Я 1930 року народження. Народився в Харкові. Батько був професором Харківської консерваторії, а коли в 1934 році перевели столицю з Харкова до Києва - і ми переїхали. Так я опинився в Києві. А мама була оперною співачкою. 22 червня 1941 року мені якраз виповнилося 11 років.

           4 липня оголосили евакуацію з Києва на схід країни.

         Німці вже в перший день війни розбомбили в пух і прах єдину електростанцію, яка була в Києві, і таким чином припинився трамвайний рух у місті, і всі мусили пішки ходити.

           Мама завжди тримала сухарі на чорний день. Взяли ми сухарики, всі, що вдома були, і пішли від своєї квартири, а ми жили біля Софійського собору. Потрібно було йти аж на товарний вокзал, це півдня ходьби, бо пасажирський розбомбили в перший день війни. Жарко було дуже. У мене ще був братик, який трошки захворів.

         Прийшли ми до Київського вокзалу. Знайшли ешелон, знайшли свій вагон, нас хтось підсадив туди, бо влізти неможливо - ніяких сходинок немає в товарному вагоні. Ми прийшли останні в вагон, тому що, по-перше, далеко було йти, по-друге, брата потрібно було нести, йому п'ять років було. Ледве втиснулися в вагон, і нам довелося стояти, сісти було ніде.

         Там були якісь нари з одного боку, які були битком забиті людьми, а всі інші повинні були стояти. Нам було наказано взяти один невеликий чемоданчик на чотирьох чоловік. Як дипломат, тільки в два рази товще. Мій брат і я чергувалися сидіти на ньому, а батько і мати стояли весь цей час. Мало не два тижні, поки ми до Полтави доїхали. У них ноги опухли, перетворилися просто в колоди, які зігнути не було можливості, просто коліна не згиналися.

        В ешелоні, який пішов на схід з Києва, знаходився весь цвіт української інтелігенції. Там була консерваторія, опера, кіностудія Довженка, театри. Досить великий ешелон, і всі самі обрані. Нас повинні були відвезти до Махачкали. Але до Махачкали ми так і не доїхали. Зазвичай від Києва до Харкова поїзд іде годин шість. Ми їхали до Полтави - це дві третини шляху - два тижні. Нас жодного разу не годували, жодного разу не поїли, ми їхали в товарних вагонах, туалетів не було.

       Спочатку майже добу ми чекали, поки поїзд відійде. У цей час нас неодноразово бомбили німці.  Всі залізничні колії були забиті пораненими, які їхали на схід, і танками з артилерією, які доставлялися на захід, до фронту. І коли залишалися час і можливість між станціями нас провезти, тоді наш поїзд рухався. Потім приїжджає, зупиняється і стоїть там два дні. Ми нікуди не рипалися, бо поїзди ходять з пораненими і з танками, а для нашого поїзда немає часу.

       Пам'ятаю, на полустанку якомусь зупинилися, а тут - здоровенне болото. І народ просто кинувся в це болото, в чому є. П'ють цю воду, бо два дні не пили. Липень місяць, пити хочеться неймовірно, дах залізний на цих вагонах, жарища невимовна. Просто з головою вниз пішли, купалися, борсалися. А в туалет порядок був простий. Жінки наліво від потяга йдуть, а чоловіки - направо.

        У найперший день, коли поїзд ще не відійшов з Києва, стався такий випадок. Наш потяг охоронявся товаришами з НКВС з автоматами, які так мирно прогулювалися і дивилися, щоб ніхто не зійшов з поїзда. Дах, як я сказав, залізний в цих товарних вагонах, пити нам не давали, і вийти з вагона за водою не можна було. Через кілька годин у сусідньому вагоні якась жінка дико закричала. З'ясувалося, що вона просто збожеволіла.

        Це була відома оперна співачка. Ці товариші з автоматами під ручки взяли її, вона кричить. Повели її кудись за наш ешелон. Потім я чую - тр-р-р-р-р! - І вона замовкла. Розстріляли. І ось так мало не кожен день у нас було. Хтось просто божеволів від нестачі вологи. І скільки разів я чув це тр-р-р-р-р - і все, людина вже більше не кричить. І просто там залишали за поїздом.

          Їдемо ми в цьому поїзді, доїжджаємо до Полтави. Величезний вокзал, двадцять двi колії було. Мрячить дощ. Стало, слава богу, якось прохолодно. Темно, нічого не видно, ні однієї лампи близько немає - раптом німці прилетять. І всі ці шляхи забиті потягами. Біля кожного поїзда ходять вартові. Батько мені шепоче:

           - Я тебе зараз спущу вниз, відразу ховайся під вагон, я тобі дам валізу. Після цього я тобі дам Женю (він якраз спав), ти його візьми і теж поклади його біля себе на землю, щоб він, не дай бог, не прокинувся. Після цього спуститься мама і я.

           Батько просто вирішив втекти з цього поїзда. Просто всі думали: хто наступний збожеволіє. Брат почав прокидатися саме в той момент, коли з'явилися вартові. І я так затиснув йому рот рукою і ніс, той борсався, але потім бачу, що він перестав. Мама спустилася. «Що, - каже, - ти зробив, ти його мало не задушив!» Почала йому натискати на груди, і брат ожив, слава богу. 

          Була десь година ночі.  «Тепер, - каже батько, - нам треба вилізти в якусь сторону, але не направо, де залізнична станція, а ліворуч, кудись у ліс».

          І ось ми, як пластуни, лізли від поїзда до поїзда під вагонами. Це тривало з півгодини. Нарешті, ми вилізли зовсім з іншого боку, поїзди скінчилися. Батько каже: «Відбій, заспокойтеся всі, зараз відпочиваємо до світанку». І тут же всі заснули глибоким сном. 

         Вранці прокинулися на світанку в якомусь ліску і просто не впізнали один одного, були абсолютно чорні, як негри. Тут, слава богу, протікав струмочок, пісочок був якийсь, і пісочком, водичкою якось привели себе в божеський вигляд.

         Що далі робити? Батько каже: «Ми - в Полтаві. Полтава недалеко від Харкова, в Харкові у мене всякі друзі є, знайомі».  Але тут головна небезпека в тому, що документ потрібен, чому ти опинився в Полтаві, хто тебе послав сюди. Воєнний час же, можуть звинуватити у шпигунстві. Нам потрібно було потрапити на вокзал якимось чином, сісти на дачний поїзд чи поїзд з робітниками і попрямувати до Харкова.

          Ми довго обходили всі ці поїзди і, нарешті, потрапили на вокзал, де можна було купити в буфеті якісь бутерброди перший раз за весь шлях, і був дачний поїзд, який їхав у бік Харкова. Пташки співають, сонечко світить, прекрасно, годин шість ранку, поїзд набитий робітниками, які їдуть на Харківський тракторний завод та інші заводи, які вже почали працювати мало не цілодобово, а також  біженцями або евакуйованими.

           Вікна відкриті, біля них стоять робітники. Вони не сидять, вони стоять і дивляться у вікно. І раптом один іншому каже:«Ось він летить, виймайте всі хусточки!» Чорні, брудні робочі виймають білі хусточки і починають махати білими хустинками у вікно. Весь поїзд.

       Дійсно, летить німець-бомбардувальник, не поспішаючи, прямо на цей поїзд, мало не на бриючому польоті, дуже низько, колесами міг би зачепити трубу паровоза, якби хотів. Я з жахом спостерігаю за цим літаком. Літак крилами своїми нахилився туди-сюди, як би: привіт, хлопці. І пролітає над нашим поїздом і летить далі. Не стріляє. Знає, що цивільний, не військовий поїзд. Строго за розкладом поїзд рухається, і літак теж, очевидно, строго за розкладом летить, всі один одного знають. 

        І тут в нашому вагоні з тамбура почулися постріли. В чому справа? Якийсь вісімнадцятирічний хлопчина, молодший лейтенант, вирішив стати Героєм Радянського Союзу. І він дістав свій пістолет і почав стріляти прямо в літак. Вирішив убити льотчика. Звичайно, літака він не збив, але німці помітили, що хтось у них стріляє. Робочі махають хусточками, а тут хтось стріляє. 

         Тим часом літак пролетів і, дивимося, розвертається. Такого ще ніколи не було. Тут усі сказали: ось зараз він нам дасть. І, дійсно, як дав з усіх кулеметів! Боже, що тут було! Якісь діти, матері, кров, скрізь поранені й убиті, жах прямо в нашому вагоні. Стільки крові я в житті своєму не бачив.

            Німець пролетів, розвернувся і тепер з іншого боку знову як дасть. Тут уже поїзд зупинився, бо був наказ Молотова - коли поїзд перебуває під обстрілом, він повинен зупинитися. Абсолютно дикий наказ, бо це просто мішень. Літак може спокійно літати з усіх боків і розстрілювати цей поїзд. Але був такий наказ.

          Обстріляв він нас і потім полетів собі. А лейтенант цей уцілів. І ось тут ця юрба матерів, діти яких ось тут кричать поранені, а інші вбиті лежать, вони накинулися на цього лейтенантика, і протягом двох хвилин розірвали його на частини. Вони його кусали, вони його рвали. Проїхав наш поїзд до наступного полустанка, зупинився, повитягали всіх убитих і поранених, тут же їх просто на землю поклали біля залізничного полотна і поїхали далі. Хто прибере ці трупи і поранених забере - зовсім незрозуміло".

(Із спогадів Юрія Ольховського)

Переглядів: 126 | Додав: mila
Архів записів

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Пошук


Copyright MyCorp © 2017