Понеділок
25 Вересень 2017
04:35
Гість
"Гості" Гість
RSS
 
Персональний сайт Ємець Л.С., вчителя Запрудянського НВО
Голодомор у Запрудді »
Меню сайту

Новий сайт школи

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу


Календар
«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Прогноз погоди

 

Голодомор у Запрудді

У далекі 30-ті роки,  під час колективізації, в с. Запруддя у колгоспи було об’єднано 96% селянських господарств і  усуспільнено понад 98% посівних площ. Було утворено колгоспи "Добробут", "Комунар", "1-го Травня" і "Соціалізм", які після Великої Вітчизняної війни об’єднали в єдиний колгосп ім. Ватутіна.

Весною 1930 р.  секретар ЦК КП(б)У  С. В. Косіор відвідав села нашого району, в т.ч.  Запруддя (Вінцентівку), по питанню хлібозаготівель.

Зі сторінок  газети «Колгоспник Рокитнянщини» за 1932-1933 роки  дізнаємося, що  село Вінцентівка неодноразово було занесено  на «чорну дошку» «за зрив вересневого плану хлібозаготівлі», «ці  села зі своїми керівниками злочинно зривають осінню сівбу і ганьблять весь район (план виконано всього на 39,2 %)», «села, що  ганебно зривають обробіток цукрових буряків», «за злочинне зривання завдань  партії та уряду з осінньої сівби».

А в цей час  жителі села помирали від голоду...          

                                                                   

Свідчення очевидців

 

Курбет Олена Макарівна, 1920 р. н.  

«Батько, Шаравара Макар Сопронович, 1886 р. н., працював сторожем в колгоспі "Добробут". Мати, Шаравара Мотря Василівна, 1890 р. н., працювала в тому ж колгоспі різноробочою (полола буряки, в’язала зернові). Сім’я мала трьох дочок і трьох синів. Найстарша сестра 1905 року народження. Ми мали 10 десятин землі. Коли розпочалася зловісна колективізація, влада прагнула всіх загнати в колгосп, відбираючи усе нажите майно. У нас забрали пару коней із усім реманентом, корову і телицю. Раніше батько кіньми возив продавати сільськогосподарську продукцію до міста Києва.

У 1932 році мені було 12 років, я навчалась у другому класі початкової школи. Було три других класи по 20-25 учнів у кожному класі. Коли почався голод, школу закрили. Діти допомагали батькам збирати мерзлу картоплю і буряки. Дуже добре запам’яталося, як на березі копали коріння «півників», а весною - дикий щавель і лободу.

Під час масового голоду в колгоспі почали варити супи з гороху і ячменю. Хто не харчувався, то брав пайку додому. Зерно мололи, добавляли туди мелену кору, полову і пекли хліб, яким годували дітей, що не працювали.

Ходили в сусіднє село Стави  на спиртзавод по вижимку від картоплі, яку потім добавляли в супи.

На кладовищі була яма, куди звозили тіла  померлих з усього села. Наші сусіди вимерли повністю. Це родина Шаравари Василя (5 чоловік), Шаравари Петра (8 чоловік). Недалеко від хати, в якій я зараз проживаю, знаходяться дві могили, в одній з них знаходиться прах Ткаченка Карпа. Навесні вони зловили коня,  всі понаїдалися, а згодом і повмирали. Також були випадки, коли весною діти виповзали з хат і прямо ,,паслися” на траві».   

 

Кириленко Любов Миколаївна, 1928 р. н. 

«Під час голоду 1932-33 років у одному дворі  жили 2 родини - Кириленка Ничипора і Анастасії, в яких було 7 дітей, та Кириленка Романа і Марії теж з сімома дітьми. Після голоду залишилися тільки Кириленко Анастасія з двома дітьми. Щоб врятувати родину, моя мати пекла буряки, мерзлу картоплю, в горохову муку добавляла полову і пекла затірку. Ще на полях збирали колоски, які м’яли вручну і мололи жорнами». 

 

Кириленко Іван Данилович, 1919 р. н. 

«Батько, Кириленко Данило Федорович, 1878 р. н. і мати, Кириленко Олександра Захарівна, мали три сажні городу. Крім цього, мали коня, вівці, корову. Все згодом забрали  за те, що не пішли у колгосп. Головою сільської ради був Шаравара Микита Якимович. 

Я навчався в четвертому класі початкової школи. В селі було три школи. В одній навчалося 260 дітей, в другій - 460 дітей, у школі на 1-му Травні - 128 дітей.         

У нашій сім’ї було четверо дітей. Коли батько відмовився вступати в колгосп, то хату замкнули. Ми, діти, лазили в хату через вікно. Голова сільської ради дав дозвіл, щоб діти зайшли в хату і могли там жити.  Людей грабували свої ж жителі, забирали одяг і все майно. Коли почався голод, то в школу не ходили, і я ходив з батьками на леваду в с. Телешівка збирати мерзлу картоплю, допомагав ловити пташок, жаб, собак.

На той час у кожному подвір’ї жило по дві-три родини великими сім’ями, а від голоду багато повимирало.

Хочу згадати прізвища жителів, які проживали на нашій вулиці і померли під час голоду.

Це родина Редьки Олександра - 5 душ, Кириленка Олекси Івановича - 5 душ (батько, мати і троє дітей), Йосипенка Йовмина -2 душі, Редьки Єлисея - 7 осіб, Редьки Дементія - 4 душі,  Максименка Ничипора - 4 душі, Федоренка Прокопа Пилиповича - 3 душі, Сьомки Йовхима - 5 душ, Сьомки Данила - 2 душі, Сьомки Кирила - 2 душі, Маринича Мусія - 3 душі, Маринича Пилипа - 3 душі, Козачка Ігната - 5 душ, Дейнеки Семена - 3 душі, Дейнеки Пантелея - 2 душі, Папуші Григорія - 3 душі, Жука Кузьми - 4 душі, Сушка Петра - 5 душ, Довгаля Сакова - 5 душ, Довгаля Митрофана - 5 чоловік, Янченка - 4 душі, у Лучка Семена Якимовича померли  жінка і троє дітей, у Сушко Наталки - дитина, у Івашка Прокопа - двоє дітей, у Хміля Федора - жінка, у Хміля Ничипора - троє дітей, повністю вимерла сім’я Сука Івана Пилиповича; сім’я з 5 чоловік померла у Коляди Тихона, Сьомка Яків з дружиною Зіною, Сушко Яків з дружиною і двома дітьми, Лучко Яким з дружиною, Максименко Михайло з сином, у Волинця Кості померли батько і сестра, а також Литвин Домаха, Литвин Макар, Литвин Олекса, Тищенко Василь Лаврентійович і Тищенко Лаврін Омелянович, Йосипенко Лука Фейович, Федоренко Охрім, Дейко Корній, Сьомка Яким, Папуша Кирило. Недалеко від будинку стоїть хрест, там покоїться Максименко Мусій.

Людей, які помирали, звозили не на кладовище, а в погріб по вулиці, який потім загорнули.

Взимку 1932 року наша сім’я покинула село і виїхала у Воронезьку область, де голод був менший».

 

Лук’янець Ольга Максимівна, 1922 р. н

«Сім’я складалася з батька, Лук’янця Максима Кузьмовича, 1902 р. н., матері, Лук’янець Ганни Дмитрівни, 1902 р. н. та    чотирьох дітей - Наді, Івана, Миколи і Ольги. Батько працював у колгоспі ,,Комунар” їздовим, а мати - у радгоспі (під Кагарликом). У 1932 році  я навчалась у третьому класі, в якому було майже 30 дітей. Щоб вижити - міняли одяг на продукти харчування. Я ходила з матір’ю на роботу до радгоспу, там носила воду. Батько із спиртового заводу привозив брагу (патоку з картоплі), яку добавляли в суп.

У голод померли наші сусіди: Підлужній Ігнат із сім’єю (6 чоловік), залишилась одна баба, Лук’янець Свирид із сім’єю (4 душі), Лук’янець Ходот - 4 душі, Максименко Антон, Марта, Мотря.

Пам’ятаю, що біля теперішньої школи  знаходилась яма, в яку звозили тіла померлих  протягом декількох днів. Дехто був у домовині, дехто – у дерев’яних жолобах, а хто і так. Мерців було так багато, що важко  встановити кількість».

 

Максименко Павло Степанович, 1928 р. н. 

«Батько, Максименко Степан, і мати, Максименко Параска, мали 5 дітей: Івана, Микиту, Євгенія, Павла і Ольгу. На той час мали пару коней із реманентом, корову, свиней, овець. Під час колективізації забрали все в колгосп ,,Комунар”, а два старших сина поїхали на заробітки в Москву. Коли Микита приїхав у село по довідку, то привіз з собою франзоля (батон) і крупи, то з сільської ради прийшли і забрали все, а батьків забрали і знущалися з них за те, що не хотіли іти працювати в колгосп. Коли до нашого двору прийшли обшукувати в черговий раз взимку, то навіть останню ряднину з печі, на якій лежали діти, забрали. Баба забрала дітей на Загребелля, до себе в хату, яка знаходилась на іншому кінці села.  Коли ми прийшли провідати свою хату, то побачили, що навіть хатні двері зняли і забрали. Напровесні в річці була придуха риби, то старші діти ходили і збирали дохлу рибу, яку потім жарили і їли. Ходили також просити брагу у с. Стави, там  людей ображали, казали, що вони ледачі, не хочуть працювати».

 

Сарапін Дар’я Максимівна

«Я народилася в селі Бурти Кагарлицького району Київської області. Через складні погодні умови (не було дощів і стояла велика спека) погано вродили хліб і картопля, дуже мало запасли  на зиму сіна, соломи, інших кормів. Та й те, що вродило, забрали за податки, в декого забрали і скотину.

Голодуючи, люди дожили до кінця зими, а потім почався страшний голод. У кого залишилася корова, то за молоко вимінювали крупи (здебільшого пшоно). Щоб хоч як прогодувати скотину, розкривали повітки, хати, косили очерет. Дохлих тварин вивозили за село, розрубували на шматки, потім  люди розбирали ті шматки. Хто не міг витримати, їв сире м'ясо, а хто приносив додому та варив. Люди збирали на гноярках гриби і варили. Дехто вмирав від такої їжі, дехто - виживав. Обдирали кору з дерев і гілля і варили чай. З горя люди їли котів і собак.

Хто з людей міг працювати, то брали на роботу з собою дітей - там давали затьор-куліш із муки. Малих дітей із хат не випускали, боялись, що зловлять і з’їдять. Голодні люди ходили по-під хатами опухлі, стукали в двері, вікна - просили їсти. Коли хтось винесе щось, то з голоду наїдались і вмирали, але мало хто їжею ділився.  

У кого з людей була ще сила  та був одяг, сувої, хустки, кожухи, то їздили поїздами в Західну Україну і міняли своє добро на картоплю, крупу і інші продукти. Іноді брали з собою дітей, щоб там нагодувать і привезти додому більше продуктів. Були такі випадки, що діти на вокзалах губилися, траплялось таке, що в поїзді могли забрати харчі, а людину викинути по дорозі.

Вимирали люди сім’ями.  Закопували їх у ровах, бо викопувати могили не було сили. Траплялося, що разом із мертвими привозили ледь живих, щоб другий раз не вертатись, скидали всіх у рови, а прикопували на другий день.

Коли почала рости кропива і всяка трава, люди рвали і варили її, появились ягоди - і людям стало трохи легше. Ті, що залишилися живі, трохи підгодовувалися в колгоспі, бо скотина пішла вже на пашу і було молоко. Картоплю садили здебільшого лушпайками».

 

Банадик Іван Тимофійович, 1926 р. н.

«Хоч і малим був, а добре пам’ятаю те страхіття. Хочу згадати тих, хто тоді помер на нашій вулиці: Янченко Євдоким Демидович і його жінка Марія, у Савки Гапоненка двоє дітей померло, Максименко Іван та Олександра, Линник-баба, не пам’ятаю, як звали, Шаравари Федот, Павло і Михайло (по вуличному Чорнобривці), Кисиленко  Фома Терентійович і його син (по вуличному Кисіль), Кисиленко Якилина Михтодіївна, Кисиленко Антон, його дівчина Марія і двоє близнят, Шаравара Панас, його жінка Марія і їхня дитина, Шаравари Максим, Кирило, Іван, Уляна і дівчинка, Хижняк Андрій і Ївга, Хижняк Олекса, Бурий Андрій і його жінка Ївга.

Як воно все було? У селі організували штаб. Увійшли до нього різні «лідери», які любили випити і поїсти ,,на дурняк”, а робить не хотіли. Називали їх ,,штирхачі”, бо вони ходили з довгими штирями, якими шукали в землі закопане зерно. Мине тиждень, та й ідуть. Забирали все, що знаходили: зерно, картоплю, квасолю,     буряки... Якщо нічого не було, то забирали людей у свій штаб і там знущалися, як хотіли. Наливали у ступу воду і примушували товкти годинами. Голову в піч засовували, заставляли попіл їсти. Беззаконня було страшне. Де було взяти той хліб? Коли почали вишукувати та забирати, то хто зміг, трохи поховав, щоб не померти голодною смертю. «Штирхачі», мабуть, про це не знали і старалися, як тільки могли. Хтось же заставляв  їх так робити і покривав їхні дії. Проте  і вони   згодом видохли, як криси.

Люди помирали. Ніхто на це не звертав уваги і ніхто їх не рахував.           

У нас на вулиці помер якийсь чужий чоловік. То його на городі біля обніжку закопали. Хто він і звідки - ніхто не знає.

Рятувалися, хто як міг. Мої брати їздили на роботу в радгосп, там давали по кілограму проса. Дехто ходив на роботу у Стави на спиртовий завод. Хто міг, тікав у Київ чи якесь інше місто. Батько восени закопав діжечку жита. То ми її на Паску викопали, змололи зерно та спекли хліб. Пізніше сушили і м’яли зелене жито. Коли потепліло, ми ходили на поле збирати жуки, за це нас годували якоюсь юшкою. Не дай, Боже, комусь пережити те, що пережили ми у тому страшному 33-му році».   

 

 

 

Цифри померлих встановлено за свідченнями очевидців – 217 осіб.

Впорядковані захоронення жертв Голодомору 1932-1933 років знаходяться на сільському кладовищі. Там стоїть хрест і виставлена огорожа. Також знаходяться поховання біля Свято-Миколаївської церкви у центрі села. В 2007 році зроблено реконструкцію території і поставлено нові пам’ятні знаки на місцях поховання. Поодинокі поховання знаходяться по території села. Рідні та близькі доглядають за ними. При виїзді з села Запруддя в сторону м. Кагарлик по ліву сторону знаходиться братська могила, в якій покояться загиблі в 32-33 роках.  Там поставлено металеву огорожу і хрест.

 

 

Архів записів

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Корисні посилання

Пошук


Copyright MyCorp © 2017